Історія палацу Долмабахче

Бухта, яку засипали султани

Місце, де стоїть Долмабахче, спершу було бухтою на Босфорі, де ставав на якір османський флот. Від XVII століття її поступово засипали, і вона стала імператорським садом, а назва зберігає цю історію: dolma означає «наповнений», bahçe — «сад». Тут постали дерев'яні павільйони й невеликі літні палаци, що утворили прибережний палац Бешикташ, який султан Абдул-Меджид I наказав знести, щоб звільнити місце для нового кам'яного палацу. Ділянка охоплює близько 110 000 квадратних метрів, обмежена з одного боку Босфором, а з іншого — стрімким схилом. Історія Національних палаців додає, що Мехмед Завойовник, за переказами, наказав перетягнути свої кораблі саме з цієї бухти — це радше вірування, ніж задокументований факт.

Чому султан залишив Топкапи

Абдул-Меджид I, який правив з 1839 до 1861 року, був 31-м султаном імперії, і він із родиною жив у палаці Топкапи, що слугував династії близько чотирьох століть. До 1840-х років середньовічний Топкапи виглядав застарілим поряд із палацами європейських монархів, поступаючись їхньому сучасному стилю, розкоші та комфорту, тож султан вирішив звести модерну резиденцію. Планування й оздоблення палацу відображають зростальний вплив європейських стилів і стандартів на османську культуру та мистецтво доби Танзимату — періоду реформ у імперії XIX століття. Будівництво розпочали 1843 року й завершили 1853-го, і палац став мармуровим утіленням цього світогляду.

Родина Бальян

Архітекторами були представники родини Бальян — вірменські придворні зодчі, які служили османським султанам упродовж п'яти поколінь і проєктували палаци, мечеті, церкви та особняки по всьому Стамбулу. Для Долмабахче проєкт утілив Гарабет Бальян (1800–1866), його син Нігоґайос Бальян та Еваніс Калфа. Управління національних палаців, яке нині опікується будівлею, також називає серед її будівничих Оганнеса Серверяна та Джеймса Вільяма Сміта і зазначає, що роботами з 1843 до 1850 року керував Хаджі Саїд Ага, а згодом, до 1856 року, — Ессейїд Алі Шахін Бей. Палац був справою цілої команди, очолюваної Бальянами.

Скільки це коштувало

Витрати на будівництво оцінюють у п’ять мільйонів османських лір, що еквівалентно 35 тоннам золота — приблизно чверть річного податкового доходу імперії. Фінансування здійснювалося через псування монети, масштабний випуск паперових грошей і іноземні позики. Ці видатки лягли важким тягарем на державну скарбницю та посилили фінансову кризу, що завершилася дефолтом Османської імперії за її державним боргом у жовтні 1875 року. Цей дефолт призвів у 1881 році до створення Османської адміністрації державного боргу, через яку європейські держави здійснювали фінансовий контроль. Тож палац постає у двох іпостасях: як вітрина реформ і як рахунок, який держава ледве могла сплатити.

• Вартість: п’ять мільйонів османських лір
• Еквівалент: 35 тонн золота
• Частка річного податкового доходу імперії: приблизно чверть
• Джерела фінансування: псування монети, паперові гроші та іноземні позики

Одна будівля, три частини

Палац — це один довгий корпус із чітким внутрішнім поділом, і Дирекція національних палаців описує головну споруду як два регулярні поверхи, мансарду та підвал. Південне крило, Селямлик, вміщувало публічні та представницькі зали, де вершилися державні справи й приймали дипломатів. Північне крило, Гарем, було приватною житловою зоною султана та його родини й було відокремлене від зовнішнього світу. Між ними стоїть Церемоніальна зала, підлога якої вкриває 2 000 квадратних метрів під куполом заввишки 36 метрів. Дирекція нараховує 285 кімнат і називає його найбільшим палацом у Туреччині. З боку Босфору екстер’єр постає як класична європейська композиція з двох крил, розділених великим центральним виступом.

• Селямлик: південне крило для державних справ і дипломатів
• Церемоніальна зала: 2 000 квадратних метрів між крилами
• Гарем: північне крило для султана та його родини

Золото, кришталь і килими

Якщо Топкапи відомий своїми ізніцькими кахлями та різьбленим орнаментом, то Долмабахче вражає розкішшю золота й кришталю. Для позолоти стель використано чотирнадцять тонн золота, а палац пишається колекцією богемських і бакаратних кришталевих люстр, яку називають найбільшою у світі. Кришталеві сходи мають форму подвійної підкови й виготовлені з бакаратного кришталю, латуні та махагоні. У оздобленні використано мармур з острова Мармара, єгипетський алебастр і порфір із Пергаму, а також севрську та йилдизьку порцеляну й дарунки державних лідерів. Херекський килим у головній залі, як кажуть, є найбільшим херекським килимом у світі.

• Стелі: чотирнадцять тонн золотої позолоти
• Сходи: бакаратний кришталь, латунь і махагоні
• Камінь: мармур з острова Мармара, єгипетський алебастр і порфір із Пергаму
• Текстиль: килими з Імператорської фабрики Хереке

Читати далі: Що подивитися в палаці Долмабахче

Люстра та квитанція

Церемоніальна зала, де султан приймав державних сановників у релігійні свята й де відбувалися державні церемонії, прикрашена кришталевою люстрою на 750 ламп вагою 4,5 тонни, яку називають найбільшою у світі. Довгий час вважалося, що це подарунок королеви Вікторії. У 2006 році знайшли квитанцію, яка засвідчила, що султан повністю оплатив її власним коштом. Площа підлоги зали становить 2 000 квадратних метрів, а купол сягає 36 метрів, тож люстра висить у приміщенні, збудованому для масштабних урочистостей.

Сучасний для свого часу

Від самого початку палац був оснащений за найвищими технічними стандартами свого часу. Газове освітлення та ватерклозети привезли з Великої Британії тоді, коли інші палаци континентальної Європи ще їх не мали, а електрику, центральне опалення та ліфт встановили пізніше. Експонується колекція зі 202 олійних картин, зокрема 23 роботи Івана Айвазовського, який писав їх як придворний художник під час перебування в Стамбулі, а також твори Гюстава Буланже, Жана-Леона Жерома, Ежена Фромантена й турецького художника Османа Хамді Бея. До ширшого комплексу також належать скляна фабрика, ливарня, пташник, стайні та апартаменти спадкоємного принца, а годинникову вежу додали за Абдул-Гаміда II.

Від султанів до Республіки

У палаці Долмабахче жили шість султанів, а останній халіф Абдулмеджид II мешкав там з 1922 року до скасування халіфату в 1924 році. З 1853 по 1887 рік і знову з 1909 по 1922 рік палац слугував головним адміністративним центром Османської держави. Закон, що набув чинності 3 березня 1924 року, передав його у власність національної спадщини нової Турецької Республіки. Ататюрк використовував його як президентську резиденцію, переважно влітку, і, за даними Управління національних палаців, він проживав там з перервами між 1927 і 1938 роками. Палац залишався президентською резиденцією за Ісмета Іненю до 1949 року, а в 1984 році відкрився для відвідувачів як палац-музей.

Кімната, де зупинилися годинники

Мустафа Кемаль Ататюрк, засновник і перший президент Республіки, провів останні дні своєї хвороби в палаці. Він помер о 9:05 ранку 10 листопада 1938 року в спальні у колишній частині гарему. Після його смерті всі годинники в палаці були зупинені та встановлені на 9:05. Годинники поза його кімнатою тепер показують фактичний час, але годинник у кімнаті, де він помер, досі показує 9:05. Його труна лежала в приймальній залі палацу в наступні дні, і протягом трьох днів тисячі скорботних проходили повз неї. До кімнати можна дістатися в межах секції Гарему, яку охоплюють квитки GetYourGuide у цьому посібнику.

Для кого ця історія не призначена

Тим, кого цікавить практичний бік справи, варто перейти до розділів про те, як дістатися, і про те, коли краще їхати. Ця сторінка присвячена історії самої будівлі, а не історії імперії: реформи Танзимату, дефолт 1875 року та кінець султанату кожен мають власні докладні оповіді, і цей путівник торкається їх лише тією мірою, якою вони пояснюють палац. Для покрокової прогулянки залами путівник тим, що варто побачити всередині, іде за планом будівлі по порядку, а путівник Босфором пояснює, чому палац стоїть саме там, де стоїть.

Читати далі: Що подивитися в палаці Долмабахче